Originally written in English. Translated by Софія.
Жила була дівчинка. Вона надзвичайно сильно хотіла мати друзів, але її батьки не дозволяли нікуди їй ходити. Вони були впевнені, що скрізь є вбивці та грабіжники. Після школи вона відразу йшла додому. Через це в неї були проблеми зі спілкуванням, однокласники не розуміли її, тому друзів не було зовсім. Пройшов час і вона виросла некомунікативною, сором’язливою. В університеті ситуація покращилась, але врешті-решт її відрахували за прогули. Виявилось, що депресія не є вагомою причиною, щоб не ходити на лекції. Через деякий час вона намагалася влаштуватись на роботу, але вже на інтерв’ю було зрозуміло, що нічого з цього не вийде. Вона почала завдавати собі шкоди, думаючи, що це все її провина; у неї не було нікого з ким мона було б поговорити або запитати поради. Відчуття непотріності з’дало її день за днем. Вона вирішила більше ніколи не виходити з дому, бо вірила, що так буде краще. Випадкові знайомства в інтернеті не призводили ні до чого, бо в додатках, які спеціалізуються на миттєвому знайомстві люди зазвичай звериають увагу лише на фігуру, обличчя, колір шкіри та стать.
Але одного для серед безлічі однакових месенджерів вона натрпила на Slowly. Мультяшні аватарки, поштові марки та неквапливий обмін листами надзвичайно швидко завоювали її серце. Для неї це було чудовою нагодою дізнатись про інших людей, їхні звички, культуру та повсякденне життя. “Вони справді зацікавленні у спілкуванні зі мною?” – думала дівчина. Це схоже на те, коли ти прокинувся від власного кошмарного сну, який складався з непорозумінь та образ. Вона почала впізнавати себе в інших, розпізнавати свої та чужі емоції. Звичайно, соціофобія нікуди не зникла, але стало легше жити з нею.
Дозвольте їй висловити щиру вдячність за те, що допомогли їй віднайти себе. Ви – найкращі!
